Епідемія філоксери по праву вважається найзгубнішим періодом сучасної історії виноробства. Вона завдала шалених втрат наприкінці ХІХ століття.
Завдяки вдосконаленню систем навігації та мореплавства шлях через Атлантику став займати менше 3-х тижнів, а саме таким є інкубаційний період філоксери. І хоча батьківщиною цієї згубної тлі є Північна Америка, вона дуже добре змогла влаштуватися на виноградниках Європи.
Філоксера – це комаха-шкідник або просто тля, яка вражає кореневу систему рослини, що спричинює подальшу загибель виноградної лози.
Поширення філоксери світом відбувалося таким чином:
1863 – виявлена в південній частині Англії;
1866 – на півдні Долини Рони і в Лангедоці (Франція);
1869 – в Бордо (Франція);
1875 – в Італії;
1876 – в Австралії;
1878 – в Ріосі (Іспанія).
З часом вона дісталася й до Кавказу та виноградників Малої Азії.
Близько двох десятиліть філоксера залишалася непоміченою, і ніхто не міг пояснити таке різке знищення всіх виноградників. Спершу винороби намагалися втекти від цієї епідемії, переселяючись в регіони, які ще не були нею вражені. Але філоксера за лічені десятиліття «колонізувала» майже всі винні регіони світу.
1878 року було знайдено спосіб боротьби зі шкідником. Вперше ввели практику щеплення живців до коріння американських сортів, які виявилися стійкими до філоксери та мали до неї імунітет. Це стало найефективнішим засобом боротьби зі шкідником, яким, до речі, користуються і зараз.
Деякі виноробні регіони світу не були вражені філоксерою завдяки географічній ізольованості (наприклад, Чилі) або піщано-вулканічним грунтам (наприклад, Канарські острови), в яких вона не виживає.
Все, що не трапляється, робиться на краще. Оскільки більшість виноградників були спустошені, їх треба було висаджувати знову. З’явилася можливість переформатувати виноградники, спираючись на правильну експозицію до сонця та селекцію найбільш стресотійких сортів. Це сформувало напрямок на майбутнє для створення великих вінтажів ХХ та ХХІ століть.
